Автобіографічний опус про мистецтво та війну

Цього дня я по-іншому відчула, що таке війна. До того, звісно, тисячі смертей, друзі в АТО, смерті знайомих, смерті знайомих знайомих. Батько, який ходить на всі поховання солдат, що привозять у закритих трунах і я, яка намагається триматися і допомагати.

Коли змінюється погода, в моїй голові теж тоді щось змінюється, я стаю бліда, наче церковна свічка Й погано розумію реальність. Реальність для мене стає якось надто тихою. Весною не розумію й погоду, то вдягаюся надто тепло, то змерзаю, але бачу, що то не я одна така, бо містом в цей час ходять жінки в хутряних шапках і високі худі хлопці у в’єтнамках. [До слова, це не оповідання, але просто правдива розповідь, яка сама сплела всю метафізику реального / ареального]. Зранку я влізла в зелені короткі джинси, які носила, коли важила 38 лише, вони мене страшенно тиснули, але я хотіла, чомусь, бути в них і дивувалася, що навіть блискавка легко зійшлася. Я вдягла кофтинку з петриківським розписом, кремові туфлі, продовгувату куртку кольору морської хвилі та червоний рюкзак. Замикаючи двері, побачила своє відображення у дзеркалі і мені стало незатишно від контрасту, але перебиратися не було часу. Я тягла тринадцять картин в поліетиленах, які повинна була надіслати негайно на одну виставку. Художник і я – це щось геть нове для мене, тому я особливо трепетно ставилась до цього маленького визнання та всього процесу підготовки до виставки. На вулиці шалено підійнявся вітер: підіймав в повітря не лише землю з городів та могил, пісок та пил, але й древа та людей. Мене не міг знести – я була з картинами у важкенних рамках.

І не холодно, і не жарко, лиш вітер… Звісно, у таких випадках нема чим зав’язати волосся і воно все прилипає до губ, які зволожені блиском. Приїхавши на поштове відділення, я тримала своє намальоване і в руках, і під пахами, і між ногами. Сказали перейти до складу, щоб впакувати «цінні речі» для перевезення. Я, звісно, переконувала їх, що не аж такі то цінні речі, виходивши за двері. Склад був на вулиці. Знову ввесь пил та пісок злетівся над головами і осів на волосся на ніздрі. Я хвильку перевела погляд на все, що було поряд, розглядаючи ями та старі сітки поряд, подумала, що живемо всі в такій убогості та бруді, що лиш шаленець може так любити цю знедолену та сумну країну. Поряд з'явився юнак, якого я точно знала, бо щось тепле розлилося моїм серцем, наче я побачила брата, але я не могла впізнати його. Часом таке зі мною трапляється: я можу на мить не розгледіти найближчих людей. Він не був мені з тих найближчих, але був добрим знайомим, ми колись навіть робили спільний доброчинний захід. Цей юнак є неймовірно талановитим музикантом, одним з тих, кого найбільше поважаю в місті. Згадавши, я почала посміхатися і вибачатися, ніяковіючи, що вся така кольорова, а він, певно, ніяковів від того, що його долоні були брудні та зроблені. Я тоді подумала, що он як мають заробляти творчі люди, і згадався мені якийсь польський фільм про «Солідарність», про митців та богему. І все було таке саме, як в тому кіно: кольори, посмішки, запахи, картини в целофані і роби молодих хлопців. Мої картини хотіли забити в якийсь дерев'яний ящик, я одразу подумала, що то гріб і отак поховається моє бажання творити, просила, щоб нічого не збивали, тоді вони придумали конструкцію з картону та пінопласту. Це мене заспокоїло.

Музикант відволікся від роботи і ми заговорили, я казала, що чула їхні нові записи і вони чудесні, питала, як справи і що, взагалі, з майбутнім. Він сказав, що концерти відмінилися і що не зрозуміло, що з майбутнім. Я все перепитувала чому, він відповідав, що концерти скасовано навіть за кордоном. Я все не розуміла чому. «Що сталося?» – питала я. Не знаю, чому він так довго не казав найважливіше, але, вияснилось, що його забирають до війська, а потім в АТО. Я подивилася ще раз на все убожество ситуації, молодому солдату в очі і про себе запитала, направду, запитала: «На*уя це все?». От все це на*уя? Ці всі дрантиві дорогі, ці брудні руки гітариста, ця клята війна і ми в ній? Що, б*ять, взагалі відбувається??? Я витягла телефон і записала його номер, сказала, що допомагатимемо якщо-що… Обійняла брата. І пішла через клятий пил, витираючи найщиріші в житті сльози.

Христя Венгринюк

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте