Донецьк: любовь і боль
У Донецьк на літературний фестиваль «Ізоляція» Любко Дереш запросив мене ще взимку, але тоді ситуація була інша, і приїхати чи не приїхати на фестиваль не було так принципово. Після останніх подій на Сході я розуміла, що обов’язково треба їхати і обов’язково з оголеним серцем, щоб відчути все нарешті самій і не лише через екран телевізора, монітора чи через очі літер.
Це був мій другий візит у Донецьк, перший раз я приїхала у кінці жовтня з презентацією книг «Хутір Америка» та «Довгі очі». Вирішила, що презентацію своїх книг хочу розпочати зі Сходу. Але тоді важко було відчути саме місто, бо потрапила в час проливних дощів і лише ховалася по кав’ярнях та різних закладах.
Основна тема фестивалю «Ізоляція» була «Мова і насилля», а я обрала тему для лекції-дискусії: «Мова, як маніпуляція: історичний контекст та сучасність». Основним меседжем моїх доповідей було те, що вже давно ті, кому це вигідно, спекулюють мовним питанням, а недалекоглядні в це вірять і створюється ворожнеча. Так, щоб пояснити одним словом, хоч лекція тривала більше двох годин, я згадувала найгостріші мовні питання, які відбувалися історично в Україні. Звісно, тими, хто завжди найболючіше це відчував були письменники, митців і зараз це чи не найбільше тривожить. Ми говорили про те, що важливо розвіювати міф, наче хтось тисне на Сході на українську мову чи на Заході на російську, про те, що бандерівців жодних в нас нема і що саме з толерантності одне до одного можна почати справжній щирий діалог Захід-Схід. Говорити було дуже непросто, бо я не знала чого чекати від присутніх, я не до кінця могла уявити їхні реакції на почуте. Але більшість погоджувались зі мною, що ніколи не чулися чужими на Заході і що ніхто їх не бив у Львові за російську мову, що ми справді розуміємось і прекрасно знаємо, чому історично склалося так, що рідною мовою для Сходу є російська. Я думаю, що не варто описувати все про що ми роздумували, бо дискусія була проста і зрозуміла, лиш моментами гостра. Гострота була в тому, що ми всі сходились на одному, але не знали, що робити далі. Що робити з тим, що коїться під ДОДА, як жити в місті, де ходять люди в чорних масках і як пережити травень.
[Я розуміла, що на літературний фестиваль прийшли культурні, інтелігентні люди і те, що вони бажали єдиної країни мене не дивувало, але і не могло відобразити думку всього міста, тому я знала, що мушу говорити з різними-різними людьми і відчути все не лише в фантомно-культурному контексті, але і в реальному, тому я залишилась на довше, але про це пізніше].
Я нікого не закликала підійматися і йти зі зброєю на сепаратистів, бо надто велика відповідальність лежить за такими словами, я лише питала, чому вони не повстають всі, якщо їм не подобається те, що відбувається. Вони казали, що їм страшно, що вони бояться, бо на кожному проукраїнському мітингу їх б’ють і ми ж знаємо всі про той страшний смертний випадок. З однієї сторони я розумію, чому вони бояться, але якби їх встало 50 тисяч, а не 5, то, можливо, не треба було б боятися, що на них йтимуть силою. Знаєте, це страшенно бінарно все, бо існує надто багато протиріч. Ці протиріччя мене добряче мучають і я сама не до кінця уявляю, що робити людям Донецька, які прагнуть єдності України. На «Ізоляції» за всі три дні фестивалю відповіді на це все так ми і не знайшли. Ні відомі журналісти, письменники, філософи (Мустафа Найєм, Юрій Винничук, Сергій Дацюк і т.д.) не знали докінечно, що радити і як діяти. Не знала і Юлія Латиніна (відома російська журналістка) на зустрічі з якою я була особисто, ні Михайло Ходорковський (відомий російський підприємець, громадський діяч), хоча Ходорковський натякнув, що потрібно Сходу повстати і не без зброї… І тут я роздумую… взяти зброю – це почати війну. І знову гинутимуть люди. За що? Не повстати зі зброєю – віддати частину країни. Це взагалі як? Люди не знають, що робити і я їх розумію. Вони бояться – розумію теж. Ні від кого ж нема підтримки. Вони чуються і самотніми і винними. Вони чуються ображеними, бо мають комплекс меншовартості. Що ж тут правду приховувати, коли і Захід завжди ставився до Сходу, як до чужого, гіршого. Таке саме відношення мав і Схід до нас, як до лінивих, гордих і неврівноважених, а на цьому всьому добряче почали живитися політики і розпалили справжню ворожнечу між частинами єдиної країни.
Щодня на «Ізоляцію» нас везли різні таксисти, бо ми жили на окраїні міста, жодного не було такого, який би хотів до Росії чи федералізації! Жодного! А говорила я з кожним. Навіть якщо вони слухали «русскоє радіо», то категорично запевняли, що до Росії не хочуть. Після «Ізоляції» я ще на три дні залишилась в Донецьку, щоб говорити з людьми різними, щоб зустрітися зі студентами ДНУ для розмови, аби ще краще розуміти ту дійсність. Студенти і викладачі з якими спілкувалася в один голос відповідають, що вони Україна і жодного іншого варіанту бути не може. Вони налякані і розгублені, наприклад, штаб сепаратистів знаходиться в ста метрах від філологічного факультету ДНУ. Обласна телерадіокомпанія на якій я мала ефір, через два дні була захоплена сепаратистами, відключені були всі українські канали, увімкнуті російські, досі ситуація не змінилась.
За моїми спостереженнями людей, які перебувають в Донецьку зараз можна класифікувати за такими категоріями:
1) Значно більше людей прагне єдності України. Студенти підіймаються на проукраїнські мітинги, їх б’ють, але вони все одно підіймаються;
2) Є ті, що не підіймаються, хоч і бажають єдності України, бо не вірять, що це може допомогти;
3) Є ті, що прекрасно собі існують, нічим не переймаючись, бо вважають, що за них усе одно вирішають, а вони така мізерна одиниця суспільства, що від них нічого не залежить;
4) Ті, яким все байдуже взагалі і вони навіть не знають, що відбувається;
5) Справді ті, що бажають бути частиною Росії, це здебільшого значно старші люди, які збираються на площі Леніна і говорять одне до одного лише зрозумілими до них словами. Я спостерігала за одним таким мітингом. Це дуже жалюгідне видовище. На пам’ятнику Леніна висить надпис: «Вєчная память бєркутятам і воєнам ВВ, коториє погиблі от рук бандеровцов». Але надпис не можливо забрати, бо площа охороняється наметами партії «КПУ» та «Регіонів».
6) Сепаратисти є на території ДОДА, це загнані люди з Росії та «тітушки». Від них лячно, бо вони всі в масках і ніколи не знаєш, що вони можуть зробити наступної миті.
Саме місто Донецьк дуже чисте гарне, там зовсім погано з книгарнями, але добре з кіно і кафе, з театром, оперою, балетом… Я виїжджала на периферію, де так само була вражена чистотою на виглядом спальних районів, я навіть була на Західному вокзалі міста до якого треба їхати від центру більше години, але і там все дуже цивілізовано і чисто. Не можна порівняти донецький автовокзал ні з чернівецьким, ні з львівським, ні з київським. Підмітила також, що донеччани дуже люблять собак, бо бачила їх з улюбленцями і вулицями, і парками, і скверами, а особливо дають перевагу чорним таксам! JЦе так, про приємне, щоб трішки розвіятись.
28 квітня люди зібралися на проукраїнський мітинг в Донецьку на них накинулись сепаратисти з шашками, що були обклеєні цвяхами, розприскували сльозоточивий газ, постраждали мої друзі, які просто вийшли на марш з українською символікою.
Такі мої враження і відчуття після тижня спілкування з людьми в Донецьку і спостерігання за всім, що там відбувається. Єдине, що я зрозуміла однозначно: ми мусимо їх підтримувати, забути про колишні образи, припинити ворожнечу, треба зупинити нарікання і вислови про «східняків», «бандерівців» і т.д. Там живуть такі самі люди! Там живемо ми! Якщо ми віримо, що добро переможе зло, то треба почати і з себе, якщо ми зможемо полюбити ближнього, як самого себе, то зможемо все! Бо як ми можемо бажати, щоб нас не роз’єднували, коли ми самі не можемо з’єднатися?
Я залишаюся на позиції миру(!) і робитиму все для того, щоб нормальний діалог між Заходом і Сходом відбувався, бо так відчуває моє серце і я йому вірю! Якщо я не можу зупинити війну фізичну, я намагатимусь розвіяти її одне між одним і прошу всіх долучитися до цієї розмови!
Христя Венгринюк
Це був мій другий візит у Донецьк, перший раз я приїхала у кінці жовтня з презентацією книг «Хутір Америка» та «Довгі очі». Вирішила, що презентацію своїх книг хочу розпочати зі Сходу. Але тоді важко було відчути саме місто, бо потрапила в час проливних дощів і лише ховалася по кав’ярнях та різних закладах.
Основна тема фестивалю «Ізоляція» була «Мова і насилля», а я обрала тему для лекції-дискусії: «Мова, як маніпуляція: історичний контекст та сучасність». Основним меседжем моїх доповідей було те, що вже давно ті, кому це вигідно, спекулюють мовним питанням, а недалекоглядні в це вірять і створюється ворожнеча. Так, щоб пояснити одним словом, хоч лекція тривала більше двох годин, я згадувала найгостріші мовні питання, які відбувалися історично в Україні. Звісно, тими, хто завжди найболючіше це відчував були письменники, митців і зараз це чи не найбільше тривожить. Ми говорили про те, що важливо розвіювати міф, наче хтось тисне на Сході на українську мову чи на Заході на російську, про те, що бандерівців жодних в нас нема і що саме з толерантності одне до одного можна почати справжній щирий діалог Захід-Схід. Говорити було дуже непросто, бо я не знала чого чекати від присутніх, я не до кінця могла уявити їхні реакції на почуте. Але більшість погоджувались зі мною, що ніколи не чулися чужими на Заході і що ніхто їх не бив у Львові за російську мову, що ми справді розуміємось і прекрасно знаємо, чому історично склалося так, що рідною мовою для Сходу є російська. Я думаю, що не варто описувати все про що ми роздумували, бо дискусія була проста і зрозуміла, лиш моментами гостра. Гострота була в тому, що ми всі сходились на одному, але не знали, що робити далі. Що робити з тим, що коїться під ДОДА, як жити в місті, де ходять люди в чорних масках і як пережити травень.
[Я розуміла, що на літературний фестиваль прийшли культурні, інтелігентні люди і те, що вони бажали єдиної країни мене не дивувало, але і не могло відобразити думку всього міста, тому я знала, що мушу говорити з різними-різними людьми і відчути все не лише в фантомно-культурному контексті, але і в реальному, тому я залишилась на довше, але про це пізніше].
Я нікого не закликала підійматися і йти зі зброєю на сепаратистів, бо надто велика відповідальність лежить за такими словами, я лише питала, чому вони не повстають всі, якщо їм не подобається те, що відбувається. Вони казали, що їм страшно, що вони бояться, бо на кожному проукраїнському мітингу їх б’ють і ми ж знаємо всі про той страшний смертний випадок. З однієї сторони я розумію, чому вони бояться, але якби їх встало 50 тисяч, а не 5, то, можливо, не треба було б боятися, що на них йтимуть силою. Знаєте, це страшенно бінарно все, бо існує надто багато протиріч. Ці протиріччя мене добряче мучають і я сама не до кінця уявляю, що робити людям Донецька, які прагнуть єдності України. На «Ізоляції» за всі три дні фестивалю відповіді на це все так ми і не знайшли. Ні відомі журналісти, письменники, філософи (Мустафа Найєм, Юрій Винничук, Сергій Дацюк і т.д.) не знали докінечно, що радити і як діяти. Не знала і Юлія Латиніна (відома російська журналістка) на зустрічі з якою я була особисто, ні Михайло Ходорковський (відомий російський підприємець, громадський діяч), хоча Ходорковський натякнув, що потрібно Сходу повстати і не без зброї… І тут я роздумую… взяти зброю – це почати війну. І знову гинутимуть люди. За що? Не повстати зі зброєю – віддати частину країни. Це взагалі як? Люди не знають, що робити і я їх розумію. Вони бояться – розумію теж. Ні від кого ж нема підтримки. Вони чуються і самотніми і винними. Вони чуються ображеними, бо мають комплекс меншовартості. Що ж тут правду приховувати, коли і Захід завжди ставився до Сходу, як до чужого, гіршого. Таке саме відношення мав і Схід до нас, як до лінивих, гордих і неврівноважених, а на цьому всьому добряче почали живитися політики і розпалили справжню ворожнечу між частинами єдиної країни.
Щодня на «Ізоляцію» нас везли різні таксисти, бо ми жили на окраїні міста, жодного не було такого, який би хотів до Росії чи федералізації! Жодного! А говорила я з кожним. Навіть якщо вони слухали «русскоє радіо», то категорично запевняли, що до Росії не хочуть. Після «Ізоляції» я ще на три дні залишилась в Донецьку, щоб говорити з людьми різними, щоб зустрітися зі студентами ДНУ для розмови, аби ще краще розуміти ту дійсність. Студенти і викладачі з якими спілкувалася в один голос відповідають, що вони Україна і жодного іншого варіанту бути не може. Вони налякані і розгублені, наприклад, штаб сепаратистів знаходиться в ста метрах від філологічного факультету ДНУ. Обласна телерадіокомпанія на якій я мала ефір, через два дні була захоплена сепаратистами, відключені були всі українські канали, увімкнуті російські, досі ситуація не змінилась.
За моїми спостереженнями людей, які перебувають в Донецьку зараз можна класифікувати за такими категоріями:
1) Значно більше людей прагне єдності України. Студенти підіймаються на проукраїнські мітинги, їх б’ють, але вони все одно підіймаються;
2) Є ті, що не підіймаються, хоч і бажають єдності України, бо не вірять, що це може допомогти;
3) Є ті, що прекрасно собі існують, нічим не переймаючись, бо вважають, що за них усе одно вирішають, а вони така мізерна одиниця суспільства, що від них нічого не залежить;
4) Ті, яким все байдуже взагалі і вони навіть не знають, що відбувається;
5) Справді ті, що бажають бути частиною Росії, це здебільшого значно старші люди, які збираються на площі Леніна і говорять одне до одного лише зрозумілими до них словами. Я спостерігала за одним таким мітингом. Це дуже жалюгідне видовище. На пам’ятнику Леніна висить надпис: «Вєчная память бєркутятам і воєнам ВВ, коториє погиблі от рук бандеровцов». Але надпис не можливо забрати, бо площа охороняється наметами партії «КПУ» та «Регіонів».
6) Сепаратисти є на території ДОДА, це загнані люди з Росії та «тітушки». Від них лячно, бо вони всі в масках і ніколи не знаєш, що вони можуть зробити наступної миті.
Саме місто Донецьк дуже чисте гарне, там зовсім погано з книгарнями, але добре з кіно і кафе, з театром, оперою, балетом… Я виїжджала на периферію, де так само була вражена чистотою на виглядом спальних районів, я навіть була на Західному вокзалі міста до якого треба їхати від центру більше години, але і там все дуже цивілізовано і чисто. Не можна порівняти донецький автовокзал ні з чернівецьким, ні з львівським, ні з київським. Підмітила також, що донеччани дуже люблять собак, бо бачила їх з улюбленцями і вулицями, і парками, і скверами, а особливо дають перевагу чорним таксам! JЦе так, про приємне, щоб трішки розвіятись.
28 квітня люди зібралися на проукраїнський мітинг в Донецьку на них накинулись сепаратисти з шашками, що були обклеєні цвяхами, розприскували сльозоточивий газ, постраждали мої друзі, які просто вийшли на марш з українською символікою.
Такі мої враження і відчуття після тижня спілкування з людьми в Донецьку і спостерігання за всім, що там відбувається. Єдине, що я зрозуміла однозначно: ми мусимо їх підтримувати, забути про колишні образи, припинити ворожнечу, треба зупинити нарікання і вислови про «східняків», «бандерівців» і т.д. Там живуть такі самі люди! Там живемо ми! Якщо ми віримо, що добро переможе зло, то треба почати і з себе, якщо ми зможемо полюбити ближнього, як самого себе, то зможемо все! Бо як ми можемо бажати, щоб нас не роз’єднували, коли ми самі не можемо з’єднатися?
Я залишаюся на позиції миру(!) і робитиму все для того, щоб нормальний діалог між Заходом і Сходом відбувався, бо так відчуває моє серце і я йому вірю! Якщо я не можу зупинити війну фізичну, я намагатимусь розвіяти її одне між одним і прошу всіх долучитися до цієї розмови!
Христя Венгринюк
0 коментарів