Тримаю Хвильового за руку

Ніколи не могла подумати, що відчую з усіх глибин серця моїх улюблених письменників «Розстріляного відродження» та шістдесятників. Завжди, торкаючись їхньої біографії та художніх текстів, думала, що вони своїм стражданням та спротивом вибороли для нас, грішних, гарне майбутнє. «Але історія циклічна» — вчора сказала моя найближча подруга. І я дивлюся у бік письменників-сучасників і бачу, що окрім облич нічого не змінюється. Письменники вдягають шоломи-друшляки на голову і йдуть у бій, вони пишуть революційні тексти і їх переслідують. Так само, як п’ятдесят-сто років тому. Я бачу, як потворні душі бояться і намагаються прислужити бандитським чиновникам, як ще більшою стає помітна межа між злом та добром, як люди, заради грошей, витискають з себе найкраще від Бога. Іноді мені здається, що це проклятий сон, що такою жахливою не може бути реальність, що насправді мені ніхто не погрожує, що це лише моя інтерпретація дійсності. Але ні, перевіряю листи, повідомлення, сльози рідних. Все залишається незмінним: світ жорстокий. І мене постійно мучать питання, а чи хто, хто при владі не гидко від себе? Чи нормально так брехати, красти, віддавати злочинні накази? Невже  Бог створив людей такими? Невже для такого?
Максим Рильський останні тижні перед арештом спав одягненим і на валізі, щоб хоч мати найважливіші речі з собою, коли його заберуть серед ночі. Так і сталося. Ігор Калинець розповідав, як під арештом вони не мали право й рядка написати і до яких важких методів вдавалися, щоб зберегти революційні вірші… Але не боялися, а писали, а потім переховували ті вірші в своєму тілі (у прямому значенні). Рідкість, але були й автори, які намагалися повірити в чорне, як у біле, щоб зберегти свій спокій та життя, але не виходило. Серце ж не обдуриш. Згадаймо, яким неймовірним поетом був Павло Тичина, допоки не спробував писати так, як хоче «батя».
Я не бачу сенсу в цьому житті, якщо доведеться жити під режимом і вдавати, що «гарант» і всі йому подібні є символом нашого спокою та свободи. Напевно, і Микола Хвильовий не бачив, коли запустив у свою душу кулю. Я була під будинком Хвильового у Харкові, під тими вікнами, де це все сталося. Не могла навіть поставити там квіти, бо нема відведеного місця, а у тих вікнах живуть інші люди… Все б це не було так сумно, якби зараз Харків згадав своїх героїв і повстав, як кожне, любляче свою Країну та волю, серце.
І навіть у цьому контексті хочу згадати свого улюбленого Ван Гога, який був неоцінений та невідомим за життя, лише тому, що не зміг «підігнутися» під впливовими. Але час все розсудив… Лиш я не впевнена, що Ван Гогу зараз це вже потрібно. Тому треба боротися, допоки ще серце дихає. Допоки за тобою ще не прийшли і не винесли мозок [разом з пам’яттю]з голови твоєї світлої. З голови твоєї мудрої.
Христя Венгринюк