«Нічого не боятися, ігнорувати владу, не працювати, страйкувати і відстоювати свою позицію»
Притягнула мольберт з горища в кімнату, бо там нема інтернету. Щоб завжди могти бути «увімкнутою». П’ятий день «мажу», а не пишу картину на таку актуально-банальну тему: «Революція (і нехай кажуть, що це ще не революція), в мені вона точно бушує. На робочому столі пребагато недочитаних книг, недоопрацьованих документів. Сумно дивлюся на Наталену Королеву і пояснюю їй, що ми скоро поговоримо… Зовсім скоро. Поки ж не можу. Нічого не можу. Ще два дні мушу бути в Чернівцях, а не на Майдані в Києві, бо хтось вирішує за мене моє бажання, моє життя. В цьому випадку я не можу протистояти обставинам і ще виразніше відчуваю, як усі ми підвішені за прозорі ниточки, виконуємо за чиїмось призначення усе це і це, і це… А потім комусь набридає і він відпускає ці нитки, тоді лягаємо нерухомими ляльками у важкі депресії чи, може, смерті.
Малювати легше [ніж не малювати].
Тоді просто менше думаєш про те, що намагаєшся протистояти «Вогненній Геєні», а воно все суне і суне на нас.
Дивилася сьогодні трансляцію з АнтиМайдану і думаю, що хтось так вдало розколює країну і кожного особисто. Ну і як не мати агресії на Схід, коли вони кажуть, що ми «ліниве бидло»? І як не реагувати на те, що вони вірять «гаранту» і кажуть, що всі його дії правильні, а ОСОБЛИВО ті, що він за допомогою «Беркута» наводив порядок в країні? Це ж як виходить, ми живемо з ворогами у одній хаті? Чому рідна-чужа Європа не хоче щоб нас били, а брат / сестра хоче? Вони боготворять зарплату в дві тисячі гривен, вірять у відновлення заводів і дякують царю за «день прийдешній». Вже три тижні думаю про те, що Оруел зі своїм геніальним романом «1984» жодним словом не помилився, не перебільшив. Зрозуміло ж, у тоталітарному суспільстві керувати легше, легше чутися Богом і знати, що з покоління в покоління (може) нічого не зміниться. Я не знаю, що нам треба ще зробити, щоб не дати можливості закритися пащеці цього страшного звіра, який хоче проковтнути всю країну і вічно носити її у своєму закритому череві без вікон, без дверей.
Єдине, думається, що було б добре, якби захід-центр одного (найближчого) дня просто не вийшли на роботу, щоб не працювали ні транспорт, ні магазини, ні учельні. Усе одно, усіх не змогли б звільнити. В цій дикій ситуації я не бачу виходу навіть у кривавих діях, бо усе одна нам агресію і «дебелість» не перемогти, я бачу, як вихід, анархічні настрої і дії. Моя надмірно романтично-поетична душа відчуває, що лише за такою схемою (тобто її відсутністю), може бути перемога. Нічого не боятися, ігнорувати владу, не працювати, страйкувати і відстоювати свою позицію.
Якщо режим переможе, треба, або тікати з цієї країни (о Господи, як важко це писати), або вирвати з себе яєчники, щоб ніколи не дати життя комусь, хто може теж так страждати.
Христя Венгринюк
Малювати легше [ніж не малювати].
Тоді просто менше думаєш про те, що намагаєшся протистояти «Вогненній Геєні», а воно все суне і суне на нас.
Дивилася сьогодні трансляцію з АнтиМайдану і думаю, що хтось так вдало розколює країну і кожного особисто. Ну і як не мати агресії на Схід, коли вони кажуть, що ми «ліниве бидло»? І як не реагувати на те, що вони вірять «гаранту» і кажуть, що всі його дії правильні, а ОСОБЛИВО ті, що він за допомогою «Беркута» наводив порядок в країні? Це ж як виходить, ми живемо з ворогами у одній хаті? Чому рідна-чужа Європа не хоче щоб нас били, а брат / сестра хоче? Вони боготворять зарплату в дві тисячі гривен, вірять у відновлення заводів і дякують царю за «день прийдешній». Вже три тижні думаю про те, що Оруел зі своїм геніальним романом «1984» жодним словом не помилився, не перебільшив. Зрозуміло ж, у тоталітарному суспільстві керувати легше, легше чутися Богом і знати, що з покоління в покоління (може) нічого не зміниться. Я не знаю, що нам треба ще зробити, щоб не дати можливості закритися пащеці цього страшного звіра, який хоче проковтнути всю країну і вічно носити її у своєму закритому череві без вікон, без дверей.
Єдине, думається, що було б добре, якби захід-центр одного (найближчого) дня просто не вийшли на роботу, щоб не працювали ні транспорт, ні магазини, ні учельні. Усе одно, усіх не змогли б звільнити. В цій дикій ситуації я не бачу виходу навіть у кривавих діях, бо усе одна нам агресію і «дебелість» не перемогти, я бачу, як вихід, анархічні настрої і дії. Моя надмірно романтично-поетична душа відчуває, що лише за такою схемою (тобто її відсутністю), може бути перемога. Нічого не боятися, ігнорувати владу, не працювати, страйкувати і відстоювати свою позицію.
Якщо режим переможе, треба, або тікати з цієї країни (о Господи, як важко це писати), або вирвати з себе яєчники, щоб ніколи не дати життя комусь, хто може теж так страждати.
Христя Венгринюк
5 коментарів
Воліли привітати смерть в бою.
А, прадіди мої — втекли. На польські терени, де інде.
Від кого? — Хто зна, менша з тим.
Чому втекли ?!
Своїх богів чому порозгубили ?!
Чому від спису чи стріли ви не сконали ?!
-“Біляче хутро” в голові, смердючий праґматизм і ницість духу
по нині нас ведуть.
Бачення чітке, безсилля штовхають на Майдан.
Болить за цілісність землі дідів і мусиш задля порятунку
НЕБАЧИТИ ЦИНІЗМУ ЛІДЕРІВ, МОВЧАТИ
про ДІЙСНУ НЕМОЖЛИВІСТЬ ДОСТУКАТИСЬ до Сходу
найближчі десять, двадцять… років.
(Як боляче !)
… яєчники… — Зарано!
Один з ключів — беземоційність.
Тож вхопись за Логіку! Мовчи, плануй і, дій!