Моя друга революція, або сповідь зі Столиці
Ще вчора не була готова писати цих рядків, а вже сьогодні впевнена, що можу висловитися відкритим серцем (як завжди поетичним, але у кожного воно своє, тому не можу його нині змінити і, певно, не хочу). Після Помаранчевої революції (яку ми перемогли і саме це у контексті є найваливішим!) стояла досить осторонь політики, проте, не змінюючи своїх поглядів та переконань. А з кінця листопаду розумію, яка відповідальність лягла на кожну-кожну людину, що втомилися жити у світі навиворіт. Це «навиворіт» не стосується усіх моїх улюблених маргінальних категорій, це стосується брутального безладу і повного хамства, що роблять зі звичайними людьми. Всі ми знаємо, що відбувається зараз, тому максимально обмежуся констатувати всім і так відомі речі. Хочу поговорити про інше! Я хочу поговорити про щастя, якого може ніколи більше не бути, якщо не вистояти цей важкий час.
Мешкаючи рік у Кракові, я бачила всі переваги справжнього європейського життя, коли ти можеш вільно пересуватися, чесно навчатися і знати, що права, які тобі належать є справжніми, а не фантомними. Так само я знаю, як важко бути «чужим» і щодня нести на собі тавро іншого. Адаптуватися до несвого неможливо ніколи, це вічна бороться внутрішнього коду і бажання. Тому, якщо хтось думає, що легко можна буде перенестися у країну навпроти є лише фантомною ілюзією, що рідко стає реальністю. Я знаю, що сумно і прикро знати те, що хтось так само народився просто у кращій країні і йому не треба кігтями вимагати прав та поваги до себе;я знаю, що хочеться спокійно і мирно робити звичні справи та ходити на роботу. Але не зараз! Не зараз час для буденного життя чи відпочинку, не зараз час для себе і для освіти, для творчості і для насолоди. Зараз треба стати частиною того народу, який щомиті вирішує для нас наше майбутнє. Так як було, вже ніколи більше не буде, але може бути ще гірше, якщо ми спробуємо послабти цю напругу на ворогів, які бажають царсько-тоталітарної країни! Я своїми очима бачу за що стоїть кожна людина на Майдані, за що змерзають долоні і котяться кров і сльози. Кожен хоче, щоб увесь світ перестав сприймати народ через дебілістичну владу, яку ж ми самі і образи. Саме оце «самі обрали» чую я щодня, але це зовсім інша розмова, тепер я знаю точно, що ми так більше не помилимось. Тепер я знаю точно, що ми більше не будемо байдужі і не голосуватимемо «проти всіх», тепер настав час виграти для себе і для кожного, хто прийде після нас, н о р м а л ь н е майбутнє.
Майдан у Києві сьогодні нагадує велику добру сім’ю, яка знає, що все у її руках. Ми не маємо зараз лідера за яким можемо піти, але лідером є народ! Ми слухаємо одне одного і допомагаємо одне одному, ми кличемо на допомогу і самі з останніх сил віддаємо все, що можемо. Це надзвичайні люди, це країна неймовірних людей, які не лише мріють, а й діють. Мешкаючи на Майдані я радію щомиті, коли люди гріють долоні одне одному, коли обіймаються незнайомці, коли передають гарячий чай та посмішку. Тут ніхто не свариться, ніхто не вживає алкоголь і не сквернословить. Тут немає докорів, які ми можемо почути в чергах чи громадському транспорті. На Майдані безпечніше ніж на вечірках чи під власними під’їздами, бо якще і хтось, хто може прийти з «іншого світу» захоче скривдити тебе тут, обов’язково знайдеться сотня тисяч тих, хто подбає про тебе. На Майдані я переважно стою одна, бо хочу відчути настрій і подих кожного незнайомця, мені не є самотньо і не є страшно. Страшно лиш за одне, щоб нам не набридло, щоб одного дня нам не захотілося залишитися вдома, де тепло і затишно, де є ліжко і телевізор. Ми зможемо програти лише в тому випадку, якщо самі цього захочемо! Так, це нелегко бути на вулиці вже стільки днів, тому найважливіше, щоб одні люди змінювали інших, щоб у столицю прибували всі! Ми вже знаємо, що у кожному місті на свої майдани вийшли тисячі людей і нічого страшного не буде, якщо там мітингуючих порідшає. Найважливіше, щоб Майдан у Києві не втомився! Якщо ми втомимося на мить – влада цим скористається і ми до кінця життя проіснуємо у закритому світі без світла і любові. Невжа кілька тижнів особистих справ і грошей можуть бути важливішими довгих років життя? Невже не соромно самому собі брахати, що це все безперспективно і що є щось невідкладніше? Невідкладнішою зараз може бути тільки смерть. Через кілька днів на Майдані почнеться важкий час, бо люди, що перебувають тут вже другий тиждень виснажуються і їхатимуть своїми містами. Отже, це час, щоб прийшли ви і замінили своїх рідних.
Я не прошу мене поважати, що я стою тут, бо це моя особиста позиція, я прошу зрозуміти, що в мене теж є справи: до кінця грудня я мала би здати рукопис дисертації, дописати кілька наукових робіт, доконтролювати ремонт нового житла і т.д. Але я відмінила всі презентації своїх книг у Харкові та Києві, я не зважаю на своє важке хронічне захворювання, я не гидую сидіти біля обігрівачів з людьми, які вже виглядають не такими чистими, бо сплять в наметах і ні на крок не йдуть з Майдану! Я відчуваю чебе частиною зародження простого людського щастя і прошу вас, серцем прошу, залиште всі справи, приїдьте до Києва і покажіть усьому Світу, що ми вистоїми!
Думаю, що просто нечесно, якщо хтось робить за вас майбутнє, а ви не хочете спробувати і днем своєї присутності тут, в Києві на Майдані, наблизити цю перемогу!
Я поважаю і люблю кожного, саме тому закликаю, кажіть всім, що зараз той час, коли ми повинні бути разом тут в КИЄВІ НА МАЙДАНІ!
П.с. Я на початку сказала, що саме сьогодні готова до цих слів, бо саме від сьогодні на Майдані утворилося справжнє місто в місті з людьми, які осіли на цих холодних плитах і обігрівають їх до вашого приходу.
Христя Венгринюк
Мешкаючи рік у Кракові, я бачила всі переваги справжнього європейського життя, коли ти можеш вільно пересуватися, чесно навчатися і знати, що права, які тобі належать є справжніми, а не фантомними. Так само я знаю, як важко бути «чужим» і щодня нести на собі тавро іншого. Адаптуватися до несвого неможливо ніколи, це вічна бороться внутрішнього коду і бажання. Тому, якщо хтось думає, що легко можна буде перенестися у країну навпроти є лише фантомною ілюзією, що рідко стає реальністю. Я знаю, що сумно і прикро знати те, що хтось так само народився просто у кращій країні і йому не треба кігтями вимагати прав та поваги до себе;я знаю, що хочеться спокійно і мирно робити звичні справи та ходити на роботу. Але не зараз! Не зараз час для буденного життя чи відпочинку, не зараз час для себе і для освіти, для творчості і для насолоди. Зараз треба стати частиною того народу, який щомиті вирішує для нас наше майбутнє. Так як було, вже ніколи більше не буде, але може бути ще гірше, якщо ми спробуємо послабти цю напругу на ворогів, які бажають царсько-тоталітарної країни! Я своїми очима бачу за що стоїть кожна людина на Майдані, за що змерзають долоні і котяться кров і сльози. Кожен хоче, щоб увесь світ перестав сприймати народ через дебілістичну владу, яку ж ми самі і образи. Саме оце «самі обрали» чую я щодня, але це зовсім інша розмова, тепер я знаю точно, що ми так більше не помилимось. Тепер я знаю точно, що ми більше не будемо байдужі і не голосуватимемо «проти всіх», тепер настав час виграти для себе і для кожного, хто прийде після нас, н о р м а л ь н е майбутнє.
Майдан у Києві сьогодні нагадує велику добру сім’ю, яка знає, що все у її руках. Ми не маємо зараз лідера за яким можемо піти, але лідером є народ! Ми слухаємо одне одного і допомагаємо одне одному, ми кличемо на допомогу і самі з останніх сил віддаємо все, що можемо. Це надзвичайні люди, це країна неймовірних людей, які не лише мріють, а й діють. Мешкаючи на Майдані я радію щомиті, коли люди гріють долоні одне одному, коли обіймаються незнайомці, коли передають гарячий чай та посмішку. Тут ніхто не свариться, ніхто не вживає алкоголь і не сквернословить. Тут немає докорів, які ми можемо почути в чергах чи громадському транспорті. На Майдані безпечніше ніж на вечірках чи під власними під’їздами, бо якще і хтось, хто може прийти з «іншого світу» захоче скривдити тебе тут, обов’язково знайдеться сотня тисяч тих, хто подбає про тебе. На Майдані я переважно стою одна, бо хочу відчути настрій і подих кожного незнайомця, мені не є самотньо і не є страшно. Страшно лиш за одне, щоб нам не набридло, щоб одного дня нам не захотілося залишитися вдома, де тепло і затишно, де є ліжко і телевізор. Ми зможемо програти лише в тому випадку, якщо самі цього захочемо! Так, це нелегко бути на вулиці вже стільки днів, тому найважливіше, щоб одні люди змінювали інших, щоб у столицю прибували всі! Ми вже знаємо, що у кожному місті на свої майдани вийшли тисячі людей і нічого страшного не буде, якщо там мітингуючих порідшає. Найважливіше, щоб Майдан у Києві не втомився! Якщо ми втомимося на мить – влада цим скористається і ми до кінця життя проіснуємо у закритому світі без світла і любові. Невжа кілька тижнів особистих справ і грошей можуть бути важливішими довгих років життя? Невже не соромно самому собі брахати, що це все безперспективно і що є щось невідкладніше? Невідкладнішою зараз може бути тільки смерть. Через кілька днів на Майдані почнеться важкий час, бо люди, що перебувають тут вже другий тиждень виснажуються і їхатимуть своїми містами. Отже, це час, щоб прийшли ви і замінили своїх рідних.
Я не прошу мене поважати, що я стою тут, бо це моя особиста позиція, я прошу зрозуміти, що в мене теж є справи: до кінця грудня я мала би здати рукопис дисертації, дописати кілька наукових робіт, доконтролювати ремонт нового житла і т.д. Але я відмінила всі презентації своїх книг у Харкові та Києві, я не зважаю на своє важке хронічне захворювання, я не гидую сидіти біля обігрівачів з людьми, які вже виглядають не такими чистими, бо сплять в наметах і ні на крок не йдуть з Майдану! Я відчуваю чебе частиною зародження простого людського щастя і прошу вас, серцем прошу, залиште всі справи, приїдьте до Києва і покажіть усьому Світу, що ми вистоїми!
Думаю, що просто нечесно, якщо хтось робить за вас майбутнє, а ви не хочете спробувати і днем своєї присутності тут, в Києві на Майдані, наблизити цю перемогу!
Я поважаю і люблю кожного, саме тому закликаю, кажіть всім, що зараз той час, коли ми повинні бути разом тут в КИЄВІ НА МАЙДАНІ!
П.с. Я на початку сказала, що саме сьогодні готова до цих слів, бо саме від сьогодні на Майдані утворилося справжнє місто в місті з людьми, які осіли на цих холодних плитах і обігрівають їх до вашого приходу.
Христя Венгринюк
1 коментар
Я десь також напишу текст якийсь.трохи згодом.
Але головне — я повірив у Бога знову. Я в Києві зустрів отця Івана з Сторожинця, який сказав, що раз треба — значить нам тут призначено буде. і ніяк іначє…
Якщо все закінчиться добре, плюну на все і буду ходити до нього в церкву…