"Я пам'ятаю, що треба їсти, коли голодний, і спати, коли втомився"

Венгринюк Христя. Я пам'ятаю, що треба їсти, коли голодний, і спати, коли втомився / Венгринюк Христя // Український журнал. — № 10. — 2011 р. — 52 с.

ПИСЬМЕННИЦЬКА КОЛОНКА
 
«Я пам’ятаю, що треба їсти, коли голодний, і спати, коли втомився»
 
Я перестала говорити з людьми про фільми ще раніше, ніж перестала говорити про книжки. Хоч як сильно хотілось би розуміти, все одно дуже болить, коли кажуть, що не читали Емми Андієвської (і не хочуть!), навіть після того, як розповідаю про очі Джалапіти. Тому, коли мене запитують, який мій улюблений фільм, кажу, що різні, ніколи не уточнюючи. Їх справді багато, особливо якщо говорити про Кіру Муратову чи Акі Каурісмякі. Але є ще один фільм, який можна подивитися лише кілька хвилин, і то ближче до кінця фільму. Я не кажу, що він невартісний чи нецікавий, якщо його переглядати повністю, зовсім навпаки, просто основне саме в тих кількох хвилинах, які відкрилися для мене, ще коли я була школяркою і побачила «9 ½ тижнів».
Серед усієї цієї любові у фільмі з найнеочікуванішими проявами її реалізації є момент, коли героїня, спустошившись і втомившись насамперед від самої себе, вирішує зробити щось насправді важливе для когось: особисто навідатися до старого художника і сповістити, що відкривається його персональна виставка, адже цими картинами так захоплюються, прирівнюючи їх до шедеврів.
Художник жив у будинку за містом, де нікого не було не лише в його похиленій хаті, а й в околицях. Коли жінка приїхала, не знайшла його серед тих картин, які лежали одна на одній в кімнаті, заставленій пензлями та фарбами. Звісно, двері дому були відчинені, а сам художник сидів на порослій травою стежці. Він нікуди не йшов, лиш розглядав спійману на гачок рибу. Руки його були від неї масні, і він зовсім нічого не сказав, коли побачив, що до нього приїхали. Лишень, коли жінка запитала, чи пам’ятає він, що через три тижні його виставка, відповів, що пам’ятає про їжу, коли голодний, і про сон, коли втомився…
Очевидно, художникові не потрібно визнання і виставок, якщо він втік так далеко від людей, урвавши будь-які шляхи комунікації. Але хто веде його за руку, якщо він творить такі картини? І навіщо він це робить, якщо вони припадають пилом і він не хоче їх показувати? А як назвати митців, коли вони самі собі влаштовують фестивалі й створюють прижиттєві пам’ятники?
Той художник таки поїхав на свою виставку (напевно, наполягли), стояв під стіною і лиш дивився, навіть не на свої картини, а на людей, які також не дивилися на картини, а пили вдосталь вина і мали вдосталь розмов… одні з одними. Тепер я часто думаю, що ми не знаємо справжніх митців, так само, як не знаємо значення цього слова. Можливо, вони помирають на хуторах, а на їхніх романах готують вечері. Філософи йдуть шукати слід Кастанеди і знаходять, ніколи більше не повернувшись… Балерини викручують ноги з венами, залишаючись сонними красунями у власних ліжках. Просто, може, все це не так важливо, як нам здається: досліджувати амфібрахій в поезії кінця ХІХ століття чи анкетувати людей, виділяючи нові аспекти звертання у професійному мовленні. Можливо, навіть Богові нецікаві наші вірші, якщо ми не рятуємо людей на операційних столах чи не залишаємо серця на війнах, щоб нарешті був мир. Здається, саме тому художник лише малював, не чекаючи на винагороду, бо просто не міг не малювати, але тільки так, щоб вижити до наступної картини, яку поставить на іншу і запорошить пелюстками білого цвіту, що спадають з гілок, котрі заглядають у вікно, чи згодом листям, чи снігом...
А чи не любили б і ми Бога більше, якби не було стільки всього іншого, що можна полюбити?..
Один священик сказав мені, що треба радіти з малого, пізніше це саме я прочитала у Господньому письмі. Якщо щиро, то не вдається. Від цього дуже сильно хочеться піти босою по траві і дійти до якогось вулика, де можна буде спати і ніхто мене не покусає, навіть якщо спершу дуже боятимуться. А потім творити лише для того, щоб жити, якщо не вдасться зовсім цього не робити…
p.s. Але ж хтось таки зняв цей фільм, який так мене зачепив. Тому я не знаю, як правильно. Я тільки міркую. Тільки.

4 коментарі

Олег Герман
Дуже гарно описано!) Я один з тих, хто цього фільму не бачив, але щось мені підказує, що Ваш допис набагато зворушливіший, ніж сам фільм. Успіхів Вам!)
Сергій Воронцов
Это волнующая тема, особенно в провинции, где место художника на обочине общества. Особенно, если у него нет таланта к знакомствам, самопиару и т.д. Но я видел в жизни, увы, совершенно другое. Невостребованный человек, как правило, задыхается в безвоздушье. И художник умирает. Не в физическом смысле. Как художник.
Картины существуют для зрителей, романы для читателей. У существования должна быть хотя бы некоторая логика. Поэтому рукописи хоть и горят, но очень плохо. Они ждут своего часа. В этом логика. Художник не услышавший аплодисментов — человек невероятно трагический. Но часто он слышит аплодисменты, Христя. И тогда он счастлив. Он не может стоять отрешенно на выставке. Может он ждал своего зрителя. Ждал пока уйдут болтуны и придет тот, кто способен влюбиться в чужое, восхититься. Ведь Ким он дождался.Вообще говоря, презентация не лучшее на выставке. Все происходит потом.
А про амфибрахий метко. Поэзия не должна уходить в университеты. Ей там не место. Лермонтов не был филологом, Пушкин также. Может поэтому они поэты. Они были аристократами, рисковыми ребятами, которые готовы были умереть каждую секунду, пойти против всех, и, за всех. Встать под пули. Тут не изучать нужно, чего не могут понять сейчас, тут жить так надо. А вот тут вот кишка слаба… Классный поэт — не классный словотворец, а тот, кто умеет жить вот так. Какой тут к черту амфибрахий
Христя Венгринюк
Пане Сергію, із задоволенням прочитала Ваш коментар! Дуже цікаво, дякую! Звісно, то лише мої міркування… Але чим більше я «лягаю» в науку чи творчість, тим більше розумію її безкінечність і утопічність. Але і в цьому є кайф, відчуваєш наче житимеш так довго, допоки не торкнешся Істини.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте