Межова духовна ситуація головних героїв романів «Окрема реальність» Карлоса Кастанеди та «Намір» Любка Дереша
Карлос Кастанеда та Любко Дереш письменники, твори яких завжди перебувають на маргінесах від центральної літератури. Під словом «центральна» ми розуміємо: відома, популярна, масова література. Звісно, кількість їхніх шанувальників та читачів також досить вражаюча, проте, все одно, її прийнято вважати за дивну, незрозумілу, місцями ненормальну літературу. Основна тематика їхніх романів перетікає з одного в інший, тому не так важливо, які саме романи ми оберемо для дослідження. Щоб не зупинятися на найпопулярніших, то пропоную розглянути роман Карлоса Кастанеди «Окрема реальність» та «Намір» Любка Дереша.
Маргінальні автори писали про маргінальних героїв, які в свою чергу існували лише завдяки своїй межовості, яка відділяє реальне від нереального, центральне від периферійного, сон від реальності. Вони собі жили на цій тонкій, крихкій межі, бо вона і є саме тією найневидимішою частинкою цієї триєдності (маргінальне-межове-центральне), якою ще донині вважалася децентральна частина двоєдності (маргінальне / центральне). Проте межа так само є абсолютно автономною частинкою між основним та неважливим. Головний герой Карлоса Кастанеди є, власне, сам автор, який має за мету знайти істину життя не ту, яка лежить на поверхні і є доступна кожному – лиш треба вміти її розгледіти, а ту, яка захована всередині основної істини. Щось подібне відбувається з героєм «Наміру» – такий собі Петрик П’яточкин, який намагається знайти життя в самому житті, спершу не виходячи за його межі, лише час від часу релаксувати на топографічному маргінесу – в селі у бабусі, все одно не витримує соціуму і біжить з центра на маргінес, а застряє на межі між одним та іншим. Любка Дереша називають «прокастанедівським» автором, і молодий режисер Поночевний Руслан до фестивалю «Молодість 38» екранізував уривок з «Наміру», де так само поєднав Любка Дереша і Карлоса Кастанеду. Фільм демонструє межове перебування героя, він живе в українських горах, а прагне поїхати до Мексики, щоб знайти Дона Хуана і вивчитися, як Кастанеда. Фізично він є на своїй землі, а всіма думками вже в країні, яка начебто має відкрити йому ворота до всесвітнього знання. І коли герой знаходить істину не десь, а саме на Батьківщині, де є всі джерела для черпання космічної інформації, яку він прагнув здобути в краях нагуаля, то йому нічого не залишається, як померти, бо жити з таким усвідомленням було неможливо. Насправді, герої всі живуть за єдиним основним покликанням людини (за А. Шопенгауером) ? пошуку щастя. Немає жодного прикладу, який демонстрував би, що надмірне бажання бути щасливим не привело людину до власної утопії. Це легко можна продемонструвати на кількох прикладах: «Пані Боварі» Г. Флобера, «Червоне і Чорне» Стендаля, «Лісова пісня» Л.Українки. Звісно, подібне відбувається з нашими героями. Опинившись на межі ліричний герой Карлоса Кастанеди ходить вздовж цієї межі, яка є нескінченною, отримуючи нові знання та навички. «Воля – це щось специфічне. Виявлення її загадковості. Немає ніякої можливості пояснити, як нею користуватися, можна тільки побачити результати. Вони приголомшливі. Напевно, перед усім потрібно потрібно усвідомити, що волю можна розвинути. Воїн знає про це і терпляче чекає. Ти не усвідомлюєш того, що твоє передчекання – чекання волі. І це твоя помилка» [4, 304]. Власне, сам герой розвивав свою волю ні в центрі серед соціуму, ні аскетуючи, відрікшись від розмов та втіх, він провисає над можливим і неможливим, отримуючи потік космічної інформації. Звісно, його духовна ситуація теж є межовою, бо Кастанеда вчиться і вчить знайти ідеальне джерело для власного сприйняття та усвідомлення, проте він завжди перебуває у стані вчення та приймання. Петрик П’яточкин – герой Любка Дереша начебто не надто прототипний Карлосу Кастанеді, однак його призначення та бажання є ідентичними. Петрик остаточно не знаходить ні щастя, ні відповідей на свої питання, а провалюється в прірву межі саме через те, що швидко скочив з суцільного щастя в його протилежність. Він відрікається від реального світу і віддається природі, однак його вибір неможливо назвати маргінальним, бо він ніяк не цілив у неї, а провалився на межі, наче в довгий тунель, а звідти нічого не залишалося, як видовбати дірку і перейти з одного осередку до найближчого, яким і була периферія. «Я зважую все – я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення. Справжні рішення – прості рішення. Я приймаю просте рішення» [2, 282] – це просте, за його словами, рішення і стало визначальною основою його молодого існування, з якого не відомо чи він повернеться, скоріше за все, що ні. Гурін описав різні реакції людини на межу, коли вона знаходиться в центрі, коли наближається до межі, коли перебуває на самій межі та поза нею. Сам автор пояснює класифікацію таким чином: “Можливі найрізноманітніші тактики поведінки людини на межі й різноманітні стратегії подолання межі. Їхній аналіз дозволяє краще зрозуміти різні феномени людського буття й по-новому глянути на вже описані в літературі практики виключення я чи первинні стратегії (ворогування, суперництва, двобою, угоди, крадіжки та подарунку). Дослідження межі буття людини, межових станів і технік торкаються найфундаментальніших проблем та феноменів людського існування” [1, 15]. Подібні переживання перед межею описує філософ та письменниця О.Забужко в статті “Дар маргіналізації”, вона апелює до страху дитини за день перед від’їздом: “День пакування, день прощання – перед тим, як остаточно винестися з помешкання, де було прожито клаптик життя – байдуже, який завдовжки: тиждень, місяць, рік, ? із готельного номера, з найманої “меблірашки”, з позиченого затишку письменницьких колоній, ? коротка зупинка, зависла в повітрі перед-тим-як-бути-перегорнутою сторінки, меланхолійний перебій у в’язкому й щільному плині життєвого часу, ? наче вмикається нечутна музика й ти зостаєшся з довгограючою слухавкою в руці, але поки тебе наново під’єднають до безперебійного часопотоку (поки прибуде замовлене до аеропорту таксі…), ти ще маєш прибрати за собою, ? маєш за одним разом згорнути докупи й упхати – по валізах, по шухлядах пам’яти – цілий тремкий, безформний кавалок свого життя, розмазаний по цих стінах незримо, як равликовий слід, ? у ці хвилини все воно ще вібрує, все – в опікаючих, нервових посмикуваннях телефонних дзвінків, не схололих згадок, хаотичних, розтапцьованих перед очима кадрів, уривків розмови, застряглих у свідомості, як рештки страви між зубів, і ти маєш усе це перетрусити, підчистити і зішкребти, зняти свої життєві декорації з місця і залишити стіни по собі голими і безособовими, готовими прийняти наступного гостя, нічим не виказавши йому твоєї вчорашньої тут-присутності” [3, 334]. Авторка, як і С. Гурін, намагається передати той особливий стан людини, яка наближається до межі. О. Забужко наводить приклад з дитиною, яка знає, що її чекають зміни, за браком досвіду ще не може їх об’єктивно оцінити, але відчуває це зніяковіння перед невідомим: “Всякий від’їзд – то, власне, маленька репетиція смерти, з однією тільки різницею: смерть – якою б вона не була – ніколи не дасть нам такої милосердної нагороди прибрати за собою. Перебрати і впорядкувати всеньке своє життя з тією самою мірою естетичної завершеності (страх сказати – осмисленості!), з якою можна (все-таки можна!) впорядкувати його фрагменти, рознесені в просторі на дні та місяці, ? то, звичайно, амбіція понадлюдські сили” [3, 334]. Авторка навіть наважується порівняти від’їзд зі смертю, тобто маргінесом, тим самим стираючи будь-які сумніви, що в цій інтерпретації від’їзд і є межа, а переддень від’їзду – передчування межі: “Може, вся справа тут у зміні оптики бачення речей: ти ще “тут”, ще в цій сфері свого життя – але вже дивишся на неї збоку, відстороненим, по кінешнецьки мовлячи, “зарапідженим” зором” [3, 334]. О. Забужко описує ситуацію, коли людина стоїть на межі, проте знає, що це відбувається, готує себе до сприймання та розуміння ситуації, а герої романів «Окрема реальність» та «Намір» «розбиваються» об стінки межі між центром і периферією, однак залишаючись з душею. Тому, власне саме межа пришиває межові психічні стани, які, на жаль, закінчуються дещо фатально, бо перебувають у напівпрокиданні, у правильної пошуку вірної дороги, у постгалюцинаційному пробудженні та початковому наркотичному сп’янінні. Героям несила вічно переживати подібне, тому Карлос Кастанеда не полишає надії серед довгого шляху віднайти бодай натяк на власну необхідну істину, а Петрик зривається у глиб межі і, щоб не задихнутися, виходить вже навіть і за її межі.
Література:
1. Гурин С. Маргинальная антропология // 2. Дереш Любко. Намір. – К.: Дуліби, 2006. – 286 с 3. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка. – К.: Факт, 2006. – 352 с. 4. Кастанеда Карлос. Вчення дона Хуана, Окрема реальність. – М.: Софія, 2009. – 416 с.
Маргінальні автори писали про маргінальних героїв, які в свою чергу існували лише завдяки своїй межовості, яка відділяє реальне від нереального, центральне від периферійного, сон від реальності. Вони собі жили на цій тонкій, крихкій межі, бо вона і є саме тією найневидимішою частинкою цієї триєдності (маргінальне-межове-центральне), якою ще донині вважалася децентральна частина двоєдності (маргінальне / центральне). Проте межа так само є абсолютно автономною частинкою між основним та неважливим. Головний герой Карлоса Кастанеди є, власне, сам автор, який має за мету знайти істину життя не ту, яка лежить на поверхні і є доступна кожному – лиш треба вміти її розгледіти, а ту, яка захована всередині основної істини. Щось подібне відбувається з героєм «Наміру» – такий собі Петрик П’яточкин, який намагається знайти життя в самому житті, спершу не виходячи за його межі, лише час від часу релаксувати на топографічному маргінесу – в селі у бабусі, все одно не витримує соціуму і біжить з центра на маргінес, а застряє на межі між одним та іншим. Любка Дереша називають «прокастанедівським» автором, і молодий режисер Поночевний Руслан до фестивалю «Молодість 38» екранізував уривок з «Наміру», де так само поєднав Любка Дереша і Карлоса Кастанеду. Фільм демонструє межове перебування героя, він живе в українських горах, а прагне поїхати до Мексики, щоб знайти Дона Хуана і вивчитися, як Кастанеда. Фізично він є на своїй землі, а всіма думками вже в країні, яка начебто має відкрити йому ворота до всесвітнього знання. І коли герой знаходить істину не десь, а саме на Батьківщині, де є всі джерела для черпання космічної інформації, яку він прагнув здобути в краях нагуаля, то йому нічого не залишається, як померти, бо жити з таким усвідомленням було неможливо. Насправді, герої всі живуть за єдиним основним покликанням людини (за А. Шопенгауером) ? пошуку щастя. Немає жодного прикладу, який демонстрував би, що надмірне бажання бути щасливим не привело людину до власної утопії. Це легко можна продемонструвати на кількох прикладах: «Пані Боварі» Г. Флобера, «Червоне і Чорне» Стендаля, «Лісова пісня» Л.Українки. Звісно, подібне відбувається з нашими героями. Опинившись на межі ліричний герой Карлоса Кастанеди ходить вздовж цієї межі, яка є нескінченною, отримуючи нові знання та навички. «Воля – це щось специфічне. Виявлення її загадковості. Немає ніякої можливості пояснити, як нею користуватися, можна тільки побачити результати. Вони приголомшливі. Напевно, перед усім потрібно потрібно усвідомити, що волю можна розвинути. Воїн знає про це і терпляче чекає. Ти не усвідомлюєш того, що твоє передчекання – чекання волі. І це твоя помилка» [4, 304]. Власне, сам герой розвивав свою волю ні в центрі серед соціуму, ні аскетуючи, відрікшись від розмов та втіх, він провисає над можливим і неможливим, отримуючи потік космічної інформації. Звісно, його духовна ситуація теж є межовою, бо Кастанеда вчиться і вчить знайти ідеальне джерело для власного сприйняття та усвідомлення, проте він завжди перебуває у стані вчення та приймання. Петрик П’яточкин – герой Любка Дереша начебто не надто прототипний Карлосу Кастанеді, однак його призначення та бажання є ідентичними. Петрик остаточно не знаходить ні щастя, ні відповідей на свої питання, а провалюється в прірву межі саме через те, що швидко скочив з суцільного щастя в його протилежність. Він відрікається від реального світу і віддається природі, однак його вибір неможливо назвати маргінальним, бо він ніяк не цілив у неї, а провалився на межі, наче в довгий тунель, а звідти нічого не залишалося, як видовбати дірку і перейти з одного осередку до найближчого, яким і була периферія. «Я зважую все – я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення. Справжні рішення – прості рішення. Я приймаю просте рішення» [2, 282] – це просте, за його словами, рішення і стало визначальною основою його молодого існування, з якого не відомо чи він повернеться, скоріше за все, що ні. Гурін описав різні реакції людини на межу, коли вона знаходиться в центрі, коли наближається до межі, коли перебуває на самій межі та поза нею. Сам автор пояснює класифікацію таким чином: “Можливі найрізноманітніші тактики поведінки людини на межі й різноманітні стратегії подолання межі. Їхній аналіз дозволяє краще зрозуміти різні феномени людського буття й по-новому глянути на вже описані в літературі практики виключення я чи первинні стратегії (ворогування, суперництва, двобою, угоди, крадіжки та подарунку). Дослідження межі буття людини, межових станів і технік торкаються найфундаментальніших проблем та феноменів людського існування” [1, 15]. Подібні переживання перед межею описує філософ та письменниця О.Забужко в статті “Дар маргіналізації”, вона апелює до страху дитини за день перед від’їздом: “День пакування, день прощання – перед тим, як остаточно винестися з помешкання, де було прожито клаптик життя – байдуже, який завдовжки: тиждень, місяць, рік, ? із готельного номера, з найманої “меблірашки”, з позиченого затишку письменницьких колоній, ? коротка зупинка, зависла в повітрі перед-тим-як-бути-перегорнутою сторінки, меланхолійний перебій у в’язкому й щільному плині життєвого часу, ? наче вмикається нечутна музика й ти зостаєшся з довгограючою слухавкою в руці, але поки тебе наново під’єднають до безперебійного часопотоку (поки прибуде замовлене до аеропорту таксі…), ти ще маєш прибрати за собою, ? маєш за одним разом згорнути докупи й упхати – по валізах, по шухлядах пам’яти – цілий тремкий, безформний кавалок свого життя, розмазаний по цих стінах незримо, як равликовий слід, ? у ці хвилини все воно ще вібрує, все – в опікаючих, нервових посмикуваннях телефонних дзвінків, не схололих згадок, хаотичних, розтапцьованих перед очима кадрів, уривків розмови, застряглих у свідомості, як рештки страви між зубів, і ти маєш усе це перетрусити, підчистити і зішкребти, зняти свої життєві декорації з місця і залишити стіни по собі голими і безособовими, готовими прийняти наступного гостя, нічим не виказавши йому твоєї вчорашньої тут-присутності” [3, 334]. Авторка, як і С. Гурін, намагається передати той особливий стан людини, яка наближається до межі. О. Забужко наводить приклад з дитиною, яка знає, що її чекають зміни, за браком досвіду ще не може їх об’єктивно оцінити, але відчуває це зніяковіння перед невідомим: “Всякий від’їзд – то, власне, маленька репетиція смерти, з однією тільки різницею: смерть – якою б вона не була – ніколи не дасть нам такої милосердної нагороди прибрати за собою. Перебрати і впорядкувати всеньке своє життя з тією самою мірою естетичної завершеності (страх сказати – осмисленості!), з якою можна (все-таки можна!) впорядкувати його фрагменти, рознесені в просторі на дні та місяці, ? то, звичайно, амбіція понадлюдські сили” [3, 334]. Авторка навіть наважується порівняти від’їзд зі смертю, тобто маргінесом, тим самим стираючи будь-які сумніви, що в цій інтерпретації від’їзд і є межа, а переддень від’їзду – передчування межі: “Може, вся справа тут у зміні оптики бачення речей: ти ще “тут”, ще в цій сфері свого життя – але вже дивишся на неї збоку, відстороненим, по кінешнецьки мовлячи, “зарапідженим” зором” [3, 334]. О. Забужко описує ситуацію, коли людина стоїть на межі, проте знає, що це відбувається, готує себе до сприймання та розуміння ситуації, а герої романів «Окрема реальність» та «Намір» «розбиваються» об стінки межі між центром і периферією, однак залишаючись з душею. Тому, власне саме межа пришиває межові психічні стани, які, на жаль, закінчуються дещо фатально, бо перебувають у напівпрокиданні, у правильної пошуку вірної дороги, у постгалюцинаційному пробудженні та початковому наркотичному сп’янінні. Героям несила вічно переживати подібне, тому Карлос Кастанеда не полишає надії серед довгого шляху віднайти бодай натяк на власну необхідну істину, а Петрик зривається у глиб межі і, щоб не задихнутися, виходить вже навіть і за її межі.
Література:
1. Гурин С. Маргинальная антропология // 2. Дереш Любко. Намір. – К.: Дуліби, 2006. – 286 с 3. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка. – К.: Факт, 2006. – 352 с. 4. Кастанеда Карлос. Вчення дона Хуана, Окрема реальність. – М.: Софія, 2009. – 416 с.
1 коментар