Автор як центр системи “поет-поезія-Бог"

Поезія у важкі для людей часи, як і молитва, були чи не єдиним порятунком. Письменник ставав прототипом самого Бога, тобто пророком, і мав величезну відповідальність перед людьми: виявити волю до волі. Як писала Оксана Забужко: “Перша і головна заповідь письменника: Не збреши. Здавалося б, просто. Та сама вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією ? як у альпініста або водолаза…” [1, 243]. Не збрехати й тоді, коли треба було. Навіть не поет, а сама поезія є паралеллю Бога, бо так само як і Він, може жити вічно. Поезія ? це Слова Бога, покладені у вуста поета, тому у триєдності “поет ? поезія ? Бог”, поет виступає лише як об’єкт, який отримує від Вищої сили інформацію. Як каже Ж. Дерріда: “ Ім’я автора – це не просто власне ім’я, що подібне до багатьох інших” [3, 602].

І таку ж думку ми знаходимо в М. Фуко: “Автор – це геніальний творець тексту, в якому він розміщує безмежно щедро та великодушно невичерпний світ значень. Ми часто вважали, що автор настільки відрізняється від інших людей, і є настільки трансцендентальним явищем з погляду усіх умов, що як тільки він говорить, то значення відразу починають розмножуватись, і розмножуються безмежно” [3, 611]. Цими словами підкреслюється саме те, що поет не є проста людина, а обраний Богом для такої важливої місії. Поет одразу є благословенний, проте він є лише центром зв’язку з людьми, а на маргінесах сидить Всевишній, бо диктує і спостерігає. Поезія – це код, який реально розгадати для того, щоб побачити план майбутнього, й умовну дату апокаліпсису, який, безсумнівно, колись настане. Поезія не має часу, тому розгадка кінця світу може бути захована чи не в найперших віршах, які були створені, а образ найвиразнішого майбутнього виписаний у “верлібрах” самого Ісуса Христа, які називають сказаннями. Зараз є ті самі “пророки”, які пишуть Біблію, проте ніхто не знає, що саме їхні творіння і будуть продовженням, ремарками чи уточненнями до Священної Книги. Істина пишеться силабо-тонікою чи верлібрами, тому й передчасний відхід за межі життя характерніший для поета, ніж для прозаїка. Поезія для автора, а рідше й для читача, є тією отрутою сповільненої дії. А для тих, хто зможе швидше розгадати всі коди, які в поезіях заховав Бог, то істина перенародиться в майбутніх творіннях цього уважного читача, який зумів “відкрити сейф”. Візьмемо до прикладу Б.-І. Антонича, який переказав усі небесні послання в такий спосіб, що його вірші миттєво вражають читача, але мало хто може знайти в них відгадку. Поет пережив з ними і народження, і розквіт, і життя, і кінець світу, і аж потім ? смерть. Окрім того, він зміг розв’язати власну загадку, яку несвідомо, а за велінням Бога, начитав сам собі. Смерть автора була подякою за таку благодать, як можливість бути обраним. М. Фуко слушно відзначив, що література та критика вже давно зауважили зникнення автора. [3, 598]. Насправді автора ніколи не було, він є лише програвачем платівок, які в ньому вмикають. Письменник В. Кожелянко відомий більше прозаїк, аніж поет, бо поезія, як він неодноразово говорив на літературних вечорах, була писана серцем, але якби ж то знати, за скільки віршів можна списати серце… Напевне, у кожного час стирання різний і залежить від інтенсивності натискання на нього. “Серце – натроє, / Квіти назви / І пишеться в небі роман без слів. / Неба, ставок, ліс. / Ти один посеред скошених трав. / Бог – є! Вишня, персик, срібне сонце… / Коли відстань не діє, / в телефон уміщається світ. ” [2, 62]. Можливо, В. Кожелянко в рядках “Серце – натроє” описує саме тріо “поет ? поезія ? Бог”. На початках літературного життя, В. Кожелянко писав класичні силаботонічні, чи білі вірші, а в кінці ? йоку. Пізня його поезія нагадувала афоризми: коротка, але неймовірно влучна. В. Кожелянко міг уже вмістити ту неймовірну велич послання в найменше тіло, а коли і того стало забагато, то залишилося проектувати її в тишу. Автор – це лише адресант, який отримує і передає, тому часто митці не переживають так звану втрату музи лише тому, що самі підсвідомо розуміють, що їхня місія виконана і не знати, чи прийде наступне благословення.

Література:

1. Забужко О. Сестро, сестро: Повісті та оповідання. – видання друге. – К.: Факт, 2004. – 243 с. 2. Кожелянко В. Як учив Кожелянка цзи: Поезії. ? Київ: Видавництво Сергія Пан тюка, 2007. – 64 с. 3. Фуко М. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. ? Львів, 1996. – С. 598-613.